матиму задоволення ще раз, принаймні, вистрілити. Але правда і те, що не тільки ця надія, але й всі фарби й звуки цього надзвичайного вечора не затримали б мене тут, коли б я знав, яка, висловлюючись нашим мисливським жаргоном, „історійка“ підчикувала мене.
А втім, не буду забігати вперед. Давайте все пустимо по черзі, не забуваючи навіть деталів, бо в противному разі „історійка“ не справить на вас того — скажу одверто — чималого вражіння, що його вона справила на мене.
Повісивши свою готову до пострілу безкурковку на плече, я вийняв портсигар і запалив папіросу. Ледве помітний вітрець підхопив димок і поніс його на схід. Якісь дві хвилини я дивився на захід, — в той бік, де на поверхні срібного озера танули ніжно-рожеві смуги, що їх залишило багате на золото сонце, ховаючись у потойбічних краях темного обрію; спершу я якийсь час дивився в той бік, де на сторожі озер маячили силюети задумливих вітряків, де одиноко палахкотіло якесь степове багаття, а крізь нього миготіли гурти рогатої худоби зі своїми завжди ідилічними пастушками. Потім я став лицем до Лиману.
Лиман погасав зі своїм вечірнім сходом. Небо наді мною було ще світлеголубе і повітря прозоре, але на великі лиманські води вже насувалася важка, покищо, синя (в майбутньому чорна) нічна тінь. Хуторок, що стоїть над озером пра-
