На Лиманській Ямці кінчався вечірній переліт. Правда, сонце тільки но загорнулось останнім валом завітрякового темного обрію, але для мене ясно було, що сьогодні наді мною вже не просвистить жодна зграя чирят. Сьогодні тяга почалася раненько, і все, що на моє мисливське око мусіло летіти з Лиману — все вже летіло і… пролетіло. Ясніше кажучи, я того вечора добре „мазав“. Так, можна сказати, „мазав“, що навіть і досі ніяково почуваю себе. Так „мазав“, щобудучи людиною з дуже маленькими забобонами, я все таки не втерпів і безнадійно вирішив: „безперечно мою рушницю зачаровано якимсь поганим оком“.
Як бачите, невдача на такого романтичного складу мисливця, як я, таки добре впливає. Коли приходиш до таких вищезгаданих, можна сказати, середньовічних забобонів, то, очевидно, кождий свій невдалий постріл розцінюєш як мало не світову катастрофу. Але чи можу я сказати, що ці ж таки невдачі тримають мене в поганому настрої довгий час? Ні в якому разі! Спершу, як і треба чекати, я страшенно хвилююсь, спершу я енергійно лаю себе, свою рушницю і зовсім невинних качок, але потім, коли переліт скінчиться, я одразу заспокоюсь і, нарешті, остаточно примирюсь зі своєю невдачею. Допомагає мені в цьому завжди природа.
