Сказавши це, жінка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Щождо Криленка, то він, дивуючись випадкові, пригадував останню зустріч з професором.
Це було ще в посольстві. До його в кабінет увійшов (він акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Він і на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що він хоче повернутися знову на Україну і працювати в радянській республіці, що він буде корисний новому суспільству і т. д. Криленко і на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечні місця розмови. Навіть на пряме запитання, як він дивиться на диктатуру молодої кляси і чи не думає він публічно одмовитись від своєї колишньої політичної позиції, яка привела його до еміґрації, професор так відповів, що, з одного боку, можна було розуміти одне, а з другого — зовсім протилежне. Але у всякому разі професор справляв дуже приємне вражіння і безперечно хотів повернутися на батьківщину. Цього ж разу він навіть показав Криленкові портрет своєї старшої дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комуністичної партії і, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що він, не дивлячись на його роки, ще багато б приніс користи суспільству. Уряд амнестував професора, професор зі своєю тонкою дипломатією переїхав на Україну,
