Тільки в „уборній“ Криленко перенісся в минуле: на дверях було намальовано якимсь „братухою“ похабне обличчя буржуа з відповідним текстом під ним. Але й це було не до місця й різало очі.
Загальна картина вокзалу цілком задоволила Криленка. Але, порівнюючи її з німецькими станціями, він найшов, що якусь нарочиту холоднечу втиснуто сюди і що таке вражіння в'їдливо лізе в голову. Внутрішній ледве вловимий зміст вокзалу мав щось інше, зовсім протилежне зовнішньому виглядові. Саме це його трохи й непокоїло.
Криленко пішов на перон. Проходив важкий осінній туман. В депі кричали паровики. За білою стіною люксів стояв темний степ. З багажного ваґону поспішно виносили якісь кошики. Метушились і кудись поспішали сірі тіні людей.
Коли Криленко ввійшов у своє купе, в ньому вже сидів інженер. Журналіст хропів.
— Не хочете гарячої води? — звернувся Криленко до Сердюка.
Той щось буркнув, і Криленко, не розібравши що, поставив чайника на столик і поліз на горове ліжко. Скоро він, засипаючи з надією вияснити таки місце й значіння своїх цікавих сопутників у сучасному побуті, почув, що потяг покинув узловий пункт.
