ти покохай мене в чорненькому… Йдіть подивіться! А я, мабуть, поки заспокоїться мій друг, подрімаю трохи.
Експрес підходив до семафору. Раптом тривожно заревів він, але хутко змовк: червоний вогник зник, і йому дали дорогу. Метнулися в тумані білим світлом люкси, будівлі, і потяг підлетів до перону. Тут мусіли одчепити паровик і подати новий з депа. Тому ваґони стояли біля перону щось біля 30 хвилин.
Мало не весь цей час Криленко блукав по вокзалу. Тієї пустелі, що її він спостерігав кілька років тому, як не бувало. Ані півголих людей з мішками, ані нудних, часто стривожених, облич він уже не бачив. Вокзал виблискував пофарбованою підлогою, такими ж вікнами та підремонтованими жирандолями. В залі першої кляси тако ж холодно й чітко, як і до горожанської війни, стояли стільці й буфети. Навіть люди сиділи тут хоч і з заклопотаними, але з холодними обличчями. В кіоскові дрімав хлопець, а ззаду його, на стіні, висіла поруч з сучасним (теж трохи холодним) плякатом об'ява про шустівський коньяк. Було вражіння, нібито хтось нарочито вийняв її з архіву, щоб підкреслити недоречність мініятюрного оголошення на тій же стіні про зібрання комгуртка.
Чинно й холодно підносив льокай заспаним пасажирам буфетні продукти.
