не цікавитись внутрішнім змістом відомих мені народів. Ви мене, очевидно, розумієте?
— На жаль, ні, — вже трохи різко кинув Криленко.
— І я шкодую, — серйозно сказав Сердюк і раптом по-дитячому зареготав: — Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це — експеримент, не більше. Сидів напроти вас і думав: а що як я візьму та й заговорю з цим добродієм езопівською мовою?
Криленко зміряв спокійним поглядом свого співбесідника і мовчки вийняв з кишені портсигара. На цей раз він і натяку не подав, що інженер дратує його своїми виходками. Тепер не залишалось жодного сумніву, що перед ним сиділа психічно-ненормальна людина.
Одноманітні перебої коліс бились у ваґон з колишньою настирливістю. Сердюк мовчав і дивився у вікно, повз котрого з тоскним посвистом летіла осіння ніч. Криленко, запаливши сигару, ліг і одвернувся до стіни. В купе стояв той химерний електрично-тьмяний присмерк, який буває тільки в ваґонах вищої кляси. Було тепло і затишно, і мисль обминала і будні, і невдачі, і нудні обов'язки. Тоді десь кублились тихі асоціяції і загортали купе в філософічно-задумливе мереживо.
— Так… так-с! — кинув за спиною Криленка Сердюк.
