використати момент. Він уже не тільки цілував Лесю, але він, набравшись нахабства, вже й пропонував їй на вухо зайти до його каюти і „там трохи полежати“.
— Що ви говорите! — з жахом промовила жінка і сама відчувала, що вона зовсім не жахається, що вона таки зайде до каюти Топченка і що там трапиться те, чого так боявся ревнивий Валентин, коли відпускав її з ревізором до виноградників. — Що ви говорите?
— Лесічко! — шепотів Топченко. — Ну, скажи мені (він уже говорив їй „ти“): чому ти не хочеш піти зі мною? невже ти любиш свого чоловіка?
— Так. Я люблю його. Не говоріть мені цього. Я не піду.
Леся величала ревізора на „ви“ і пручалася. Але і ревізор і сама вона — обидва вони знали, що з цього пручання нічого не вийде, що вони таки підуть до ревізорової каюти. Нарешті, коли Лесіне обличчя мало не згоріло від ревізорових поцілунків, вона раптом тремтячим голосом промовила:
— Я згодна. Тільки спершу підіть і взнайте, чи не прокинувся Валя.
Топченко поспішно рвонувся і пішов до репортера. Леся залишилась сама. Вона підійшла до більця її сперлась на нього. Нервовий дріж охопив всю її істоту. Якось так просто виходило, ніби в цьому нічого поганого й надзвичайного не було,