свій час, і, значить, на її земне місце прийшли нові люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. І тоді захотілось матері вмерти.
Вона підійшла до сінешних дверей і приложила до них своє ухо.
Остап хропів, хропіли й його п'яні вершники.
Тоді полізла мати на горище до свого сина Андрія й сказала йому:
— Твої вороги, синку, сплять. Отже, тікай, як мога, скоріш!
— Мені здається, що я від тверезих уже не втік би, — сказав Андрій. — Чи не п'яні вони, матусю?
— П'яні, синку, ти легко вискочиш у вікно… Тікай синку!
— А де ж мій братік Остап спочиває? — спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрій.
Мати подивилась на сина і в присмерках місячної ночі, що проточились на горище, побачила в Андрійових очах підозрілий блиск. І вона одразу зрозуміла його: Андрій задумав убити свого п'яного брата Остапа.
І, зрозумівши це, вона, не довго думаючи, сказала:
— Спить твій брат Остап на моїй кроваті, — сказала вона.
— Ну, то й добре! Значить, і я ще можу трохи відпочити.
