Лесі дуже приємно було, що Топченко звертається до неї з таким питанням: на такі громадського значіння теми Валентин давно вже з нею не говорив.
— Ваші порівняння, — сказала Леся, — безперечно вдалі, але радісного в них дуже мало. Я ніколи не припускала, що Берестечко живе таким культурним життям.
— Невже ви в перший раз тут?
— В перший.
— Ну, це вже не по-товариському! — зі щирим обуренням сказав ревізор. — Невже ваш чоловік не міг жодного разу повезти вас сюди? З розмов із ним, я бачу, що він не раз тут був… Ні, це не по-товариському. Ви пробачте, але від такого поводження з дружиною пахне старовинним домостроєм.
Леся усміхнулася дитячою усмішкою.
— Ви, мабуть, не помиляєтесь, — промовила вона. — Але що зробиш?
— Як що зробиш? Він же, здається, комуніст?
— Так. Комуніст.
Топченко ще з більшим обуренням поставився до вчинків Бродського. Він говорив, що „це не можливо“, що за це — хай Леся ще раз пробачить йому — за це навіть з партії виключають, що і т. д. Іншого разу Леся, мабуть, не дійшла б до такої одвертости з малознайомою людиною, і не дозволила б хоч би тому ж Топченкові говорити з нею на
