— А це вам для чого?
— Та… так! Між іншим. Хочу знати, для кого ви везете горілку.
Леся усміхнулася.
— Я ж вам сказала для кого: для виноградарів. — І раптом додала: — А ви хочете, щоб мій чоловік напився до неможливости?
Це останнє запитання вирвалось несподівано навіть для самої Лесі. Правда, вона допіру думала, що безвільний Валентин і справді може напитися до неможливости і тим самим остаточно скомпрометувати себе в очах „товариша із центру“, але подавати таке запитання все таки не слід було: поперше, в кращому разі вона цим видає себе з головою і дає зрозуміти ревізорові, що боїться за чоловіка, а подруге… ні, „так він не може подумати“!
Але Топченко саме „так“ і збагнув її запитання.
— Боже борони! — сказав він. — Я на вас зовсім не претендую і особливо тоді, коли ваш чоловік п'яний „до неможливости“.
Леся почервоніла. Бесіда приймала дуже неприємний характер. Ясно було, що Топченко залицявся до неї, але залицявся так мамуловато, що вона ніяк не могла на нього трохи не образитись.
— Знаєте… ходімте до виходу, — сказала вона, рушаючи з палуби.
