намагався бути розв'язним, дотепним і зовсім не провінціялом, але і його в'юнка чорненька і остаточно не мужня фігурка і його банальні дотепи і, нарешті, його мало приховане бажання „показати себе“ перед ревізором — все це красномовно підкреслювало, що він провініял, що він все таки ніяк не може зрівнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сірко. Завжди мовчазний і задумливий, він і тепер більше мовчав і тепер більше дивився собі під ноги своїми сірими задумливими очима. Тільки зрідка, коли ревізор подавав йому якесь запитання, він раптом, ні з того, ні з сього, здригавсь і тим показував, що і він відчував себе з ревізором не зовсім добре.
— Невже вам досі не осточортів ваш городок? — сказав Топченко, звертаючись до Лесі.
— Ще б пак! — підхопив Бродський, розмахуючи руками, і додав, фамільярно беручи під руку ревізора. — Ке вуле ву? нічого не зробиш! Ви, щасливці, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тільки як висуванці.
Топченко насмішкувато подивився на Валентина і раптом кинув:
— Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесі.
— До Лесі? — заметушився Бродський. — Будь ласка! Лесічко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!
