Лесі карбованцями зі свого утримання, але Валентин був рішуче проти того, щоб вона улаштовувала обід на кошти редактора, і навіть проти того, щоб вона робила позичку в того ж таки Сірка. Бродський був не тільки великим хлібосолом, але й по-своєму шанолюбивою людиною.
Гроші Леся з великими труднощами дістала. Та коли прибігла додому, щоб забрати кошика й коопівську книжку, Валентин зустрів її незадоволеним обличчям і категорично заявив:
— Я зараз іду. Не можно ж, Лесічко, так довго бігати! Невже ти не розумієш, що ревізор давно вже, мабуть, в редакції?
— Почекай, Валю! — сказала Леся. — На кого ж я дітей покину? Дай же мені хоч до коопу збігати.
Чотирилітня Нелічка заплакала. Зайорзався й двохлітній Мурзик. Діти одразу ж зрозуміли, що їхня мама знову збирається іти з дому.
— Ну, от бачиш, Валю? Як же я покину дітей?
Бродський занервувався. І занервувався він саме тому, що „це — просто нетактовно ставити його в таке ніякове становище“. Він добре розуміє, що дружина не хоче покинути дітей, але хай же і вона збагне, що приїзд ревізора — дуже небуденна подія в його газеті і що він ніяк не може бути дома в той час, коли „товариш із центру“ сидить у редакції. Можна, скажім, по-
