— Що ти говориш? — сказав Нечипір і повернувся до приятеля.
Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі.
— Хліб із поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що і як.
— Жалієш, що пішов з нами? — спитав дячок.
— Якби не втік тоді, — казав далі Кажан, не відповідаючи, — то, може, призвів би до діла хазайство… Год мій одпустили… Да.
Дячок почув у голосі Кажана тоску і скаргу на те, що втік він, мовляв, зовсім даремно.
— От, скажемо луки… Хіба їх так содержуть? Як зійшла вода — треба граблі в руки та зібрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дідів слухають: що бог дасть… Він дасть…
Кажан зідхнув, а Нечипір почував, що перед ним росте якась велика досі невідома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хтілось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький.
— Да! взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл — от тобі й трава… Травище!
Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
— Це ти в Германії, в пліну?
І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: — „Любов“. І вже важко було від
