куди завжди витягував свій човен рибалка — човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далі йти не наважались. Знову сиділи на старім місці. Потім Кажанові вздрілося, що хтось скрадається по тій вулиці, що на луки веде, і потихесеньку полізли до корчів, в очерет.
З годину стоять мовчки.
Нечипір підложив на корч трави й сів, спустивши ноги у воду. Навіть тепліш було, бо після дощу ріка приймала в себе з радістю й м'яко та тепло обгортала покалічені колючками ноги. Кажан стояв як пугач, настовбурчившись. Його постать нібито закам'яніла, навіть рухів непримітно було.
Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долітали сюди, і йому було сумно. І сіре нібо, і жалібна пісня, яку вигравали там — усе сприяло такому настроєві. І тому, мабуть, що ногам було тепло, хотілось думати про минуле.
Згадав духовну семінарію. Коли закрили її (держава коштів не видавала), він приїхав до свого батька — диякона поганенького приходу — і тут вирішив помститись.
Він певний був, що йде боротись за щось світле й справедливе. До ватаги він завжди ставився з призирством, але ж ватага — тільки засіб. Правда, „світле й справедливе“ з часом зтушувались. Але ж…
Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це „але ж“? За віщо ж він боровся так уперто?
