— Не підходь, стара, — сказав він, — за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи ні?
— Отож, отож, мої дітоньки, — закланялась у пояс сліпа.
— Ну, то ще подивимось! — кинув Кажан.
Так і пішла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зійшло, ходила все коло хліва й прислухалась до шамотіння корови.
… А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив блідий Микита Гордійович і ледве промовив:
— Тікайте, хлопці, ідуть!
Як убачив Кажан лице Микити Гордійовича — одразу зійшов і хміль, і сон.
— Куди ж ховатись? — забігав він по кімнаті й раптом став, як стовп. Очі витріщив, з місця не рушить й так жалібно до дячка звернувся:
— Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись кудинебудь.
— Було б, — перекривив Нечипір і сплюнув.
… Як кішка стоїть він біля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нібито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
Прокинувся й Онисько, розпух весь, і каже таким насмішкуватим голосом:
— Оце — атльоти, вже й полякались!
— Тікайте в мій очерет, — сказав Микита Гордійович.
