незнанної їй і хижої мудрости. Тоді ще раз подивилась мати на свого рідного сина сухими очима і мовчки пішла додому.
І в цю ж таки ніч вона стикнулась із другою своєю дитиною. О третій годині ночі хтось тихесенько постукав їй у вікно. Вона хутко підвелася з ліжка. Тоді чує вона рідний їй голос, і голос цей просить скинути защіпку з її убогих дверей. Вона кинулась до порогу і побачила, нарешті, свого дорогого Андрія.
Але й його побачила вона таким же далеким і чужим, як і Остапа. Він навіть не привітав її, він навіть не дивився на неї і, як неприручений звір, увесь час ховав на підлобі свої колись добрі очі.
— Чого ж ти прийшов до мене? — з великою тоскою, нарешті, промовила мати.
— Я прийшов до тебе, матусю, — чужим голосом сказав Андрій, — щоб ти мені допомогла в моїй справі!
— Яка ж твоя справа, синку? — зідхнула мати. — Чому ж вона саме твоя і чому вона не може бути моєю?
Андрій негарно усміхнувся і сів на стільця.
— А тому не може бути твоєю, — сказав він, — що ти нічого не розумієш!
— Боже мій! — скрикнула мати. — Невжеж це не я виховувала тебе, мій любий синку? Чому ж я не найду з тобою спільної мови?
