— Порядки нові! — „не хочу!“ Теж у товариші приписалось. Сказав би ти мені це літ п'ять позад. Я б тебе „не захотів“.
І витер чоло хусткою.
…А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти — не пустили.
Проте, вийшло зовсім несподівано. Гості, хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордієвого городу — і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячок Нечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.
…„Тюхтії!“ — думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішнє вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.
Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.
Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
— Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.
А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав:
— Може, хто зачепити нас хоче? Ану спробуй. За селом цілий отряд стоїть.
