Надворі тепло і в клуні тепло. Струмки нічного вітру ніжать її обличчя. Немовля раз-у-раз дригає своєю пухкенькою ніжкою, і з ясел летить золота солома. Десь на півдні, на полтавській дорозі (Полтава, як відомо, від Красного Кута на південь), співають Варіні богодухівські подружки. Пісня якась химерна… така іноді буває осика восени! І Варі чомусь боляче… Можна сказати, і радісно і боляче!.. Чи може тому, що згадала свій манастирський закуток? Хто його знає — може й не тому!.. Варя пригорнула своє тепленьке немовля до своїх набухлих грудей і дала йому в його вогненький ротик свою грушеподібну сісю. Дитина схопила її сісю й раптом відхилилася. Тонкий струмок Варіного молока вирвався й полетів під самісіньку стелю. Варя схопила очима цей білий, аж сліпить, струмок молока в червоному світлі від зорі, що вже давно розповзається по клуні, і кудись здивовано дивиться наївними очима. І чує Варя, як десь гавкають собаки: „гав! гав!“ „Пізно чи ні?“ „Мабуть, пізно“… Закукурікав півень — голосно й завзято, і Варя подумала: „мабуть, червоний, як кров“. Тоді тепле молоко, що дзюрчить у вогкому ротику її маленької дитини, вже здається їй червоним, мало не святим вином.
— Ку-ку-ріку! Ку-ку-ріку! — кричить голосно й завзято півень.
… У городській школі, де вчилася Варя, „канєшно“, вчили й „закону божому“. От і згадала
