Клуня зовсім спорожніла. Горобці, що стихли було, знову завзято зацвірінькали. Десь закричав півень і хтось когось далеко покликав. Словом, Варя залишилась сама.
— Баю-бай! — глибоко зідхнувши, в перший раз несміливо промовила вона і пригорнула дитину до своїх грудей. — Баю-бай!
Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за ніч Варя теж відчула, як злипаються їй очі… Та й чому їм не злипатися, коли їй так спокійно на душі, ніби й справді нема ніякої перестрілки, ніби й справді тривога ніколи й не безумствувала над Красним Кутом. Варя починає згадувати товариша Матвія, і кожного разу, коли вона згадає його, на її серце лягає якийсь досі незнаний їй ніжний біль…
…І так пройшло кілька хвилин і, нарешті, кілька годин. Уже давно Красний Кут відкурив порохом гарячого, завзятого бою, вже давно зникла „забронірована підвода“ десь далеко за ворітьми клуні, а героїня „сключитєльного гражданського случа́ю“ і досі була в стані якогось химерного забуття. Лежить Варя, „канєшно“, в клуні того ж таки краснокутського крамаря, а їй здається, що вона лежить десь за тисячу верстов, десь бог знає де, мало не на небесах. І, значить, дивиться Варя в ворота. І бачить Варя: на сході сходить заря. Така велика й така червона, як кров… І ніч.
