Сторінка:Твори. Том 3 (Хвильовий, 1930).djvu/158

Цю сторінку схвалено

Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.

— Та що ж він каже, мамо! — затривожилась Варя. — Ну говоріть же, не мучайте менеї

До Ярини Федоровни підійшов і Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, він, завжди до всього байдужий й завжди трохи п'яненький, мовчки зупинявся біля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.

— Що він каже? — промовила, нарешті, Ярина Федоровна крізь сльози й витираючи очі кінцями голов'яної хустки. — А от що він каже. Як почув він, що ти сидиш досі в городі, так як не сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зі своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невжеж, каже, думаєте, що її бєлі не розстріляють? (Так і сказав, голубонько, „розстріляють“!). Я йому те, інше, навіть про вагітність твою згадала. А він мені своє. Невже ви, каже, забули що Сергій, цебто чоловік твій, у „чеці“ служив? Я йому те, інше: мовляв, чим же моя донька винна, що він у чеці служив? Так він і слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) і більше, каже, я з вами й розмовляти не хочу… цебто зо мною. Ну, оце я й прибігла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось міркувати… Ой, бідна моя головонько!