коли вже говорити про Серьогу, то — чорт з ним! На чорта він здався, коли так поводиться з дружиною й залишає її саму? Був гріх — согрішила, ну, так тому й бути! Може, ще й найдеться „благородной чоловєк“ і обвінчається з нею. До речі, вона ж і не вінчалася по-християнськи. Може, то сам бог так зробив, не допустив до другого гріха.
— Мамо! — почала було Варя, але Ярина Федоровна її різко перебила:
— Покинь, я тобі кажу, мамкати! Що ти там понімаєш?
— Ти того… не дуже! — вставив своє слово й Трохим Климентович. — Щоб, значить як мати каже…
І Варя замовкла. І Варя, можна сказати, упокорилась. Але не тому, між іншим, вона упокорилась, що так дуже боялась батьків, а тому, що вона й сама почала зрідка думати, що й справді її ніхто не зачепе за нової влади, тому що нарешті, хоч Серьога і гарний хлопець, але, може, його нема вже й на світі, а коли живий він, то вже тепер, за нової влади, не бути йому ні пропаґандистом, ні командиром.
Так що вирішено було пересидіти баталію в своєму рідному закуткові, що на Манастирській, і не думати про евакуацію.
І з тим більшим задоволенням Варя не думала про евакуацію, що евакуація прямо таки лякала її своїм хаосом.
