— Ото ж бо й є! Адійотка ти! Ти говори, що мати говорить, а він хай каже, що ти кажеш. О! Спитай свого батька: посмів би він мені щось непристойне запропонувати?
— Ти того… не дуже! — знову вставив своє слово Трохим Климентович. — Щоб, значить, як мати каже…
— Я мамо, нічого, — ще раз заперечила Варя. — Я тільки про те, що Серьозі камунічеські правила не дозволяють у церкві вінчатися.
Ярина Федоровна стукнула ногою.
— Ой, краще змовч, Варко! Доки ти мені будеш насупротив виражаться? Га? — Ярина Федоровна так захвилювалась, що аж піт їй виступив на лобі. Тоді вона витерла піт кінцями своєї голов'яної хустки і замовкла. Але потім скоро одійшла й сказала вже багато тихше.
— Так що на тобі, Варко, моє послєднє слово: не хоче він вінчатися прилюдно — ми поїдемо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що пущай вон асабливо не турбується: все устрою як слід. Так устрою, що ні одна собака не буде знати.
Можливо, Ярина Федоровна і „устроїла б все як слід“, але Сергій Петренко все таки не схотів вінчатися в церкві. Варя захвилювалася. Саме тому захвилювалась, що під серцем їй вже заворушилось маленьке. Тоді Ярина Федоровна, догадуючись, мабуть, що Варка обов'язково „приведе
