зупинився: він згадав раптом, що не має сірників. „От штука“ — криво всміхнувся він: „йду на таке діло, а про головне й забув“.
Отже, треба було вертатися в хату, і Кметь пішов до дверей.
Жінка вже лежала на ліжку. Вона була вдягнена, мабуть, думала йти до заутрені. Каганця було прикручено.
Сірників Кметь ніяк не міг знайти — Сонька, мабуть, сховала їх. Подивився на жінку: заплющені очі, очевидно, спить. Постояв серед хати, потім несподівано для самого себе ліг на стілець.
Як довго він пролежав, Кметь не пам'ятає. Та тільки бачить він, ніби жінка примружилась і дивиться на нього. „Це, мабуть, здається“, — подумав він і перевів очі на підлогу.
Каганець скупо блимав. І знову одноманітно дзвонили на горі…
І знову Кметеві здалося, що дружина таки дивиться на нього. Він не витримав і спитав:
— Ти що, не спиш?
— Не сплю, — сказала зажурено жінка і підвелась.
Потім пішла до нього й сіла на стілець.
Кметь теж підвівся.
— Митька каже, слаба з тебе людина, — раптом якось глухо сказала Сонька. — От я, значить, і надумала.
