І в його хаті, як і в Кирпаня, пахло печеним тістом. На столі стояла паска, а на ній лежала свіча.
— Ти б, може, поїв чогонебудь? — ласкаво сказала Сонька.
— Не хочу, — сказав Кметь.
— Чого там не хочеш? Я тобі одріжу паски.
І Сонька полізла в скриню, вийняла відтіля шматок білого хліба й подала його чоловікові.
— На, візьми.
Кметь машинально взяв хліб і положив його в рот. Проте проковнути не міг; він раптом згадав, що йому вже треба йти туди.
Зліз з печи й вийшов на ґанок. Дві-три останні годині він зовсім не думав про те, що йому треба зробити. Але зараз думки насіли на голову й не давали йому спокою.
Небо було чисте й прекрасне. На горі, де стояла церква, метушились люди. Дзвонили одноманітно: розмірено. І знову пригадав Кметь молодечі літа: і далеку церкву, і старого дячка, і дівочі жарти біля церковних воріт. Навкруги було тихо, і лише від заводу йшов гдухий, здавлений гул. Десь угорі кричали гуси.
Кметь подумав про Соньку, про сина, потім згадав слова Кирпаневої жінки. „Вона вважає мене за чесного чоловіка“. І знову було тоскно.
— Ну, вже час іти, — мало не голосно сказав він і попрямував з двору. Але на воротях
