— Прощавайте, — раптом сказав Кметь і вийшов із кімнати.
До самого вечора він ходив по вулиці. Його весь час навертало подивитися на пакунок із порохом. Декілька раз він навіть поривався піти до паркану й перелізти на заводський двір. Але цього все таки не зробив і, як тільки зазоріло небо, пішов додому. Біля дверей він почув голоси. Зупинивсь і слухав. Говорив син і ніби намовляв когось. Щось стукнуло Кметеві в голову. Він потихеньку, скрадаючись, підійшов до вікна й подививсь.
Біля столу стояв Митька, а на лаві сиділа Сонька. Син розмахував руками й щось доводив матері.
— Я кажу, вам треба так зробити… — почув Кметь. Далі нічого не можна було розібрати, бо в цей момент хтось проїхав біля двору, і стук од коліс заглушив Митьчин голос.
Постоявши кілька хвилин біля вікна, Кметь пішов у хату. В сінях він зустрівся з сином.
— Куди ж це ти, Митю? — спитав він.
— У завод! — відповів той.
— Знову в завод? Завтра ж свято!
— От саме того й іду, — кинув син. — Треба до свят скінчити замовлення.
Кметь подумав: „куражиться“. Бачить, що батько на завод не ходить — ну й „куражиться“. Увійшовши в хату, Кметь зняв чоботи й поліз на піч.
