— Чи нема там у тебе чого-небудь кішці дати?
— Де там візьметься! Хіба не чув, що я й Митьку без хліба випроводила?
Але Кметь ще більшу жалість відчув до кішки, і він сказав:
— Тоді дай їй шматок паски. Вона ж голодна.
Сонька спалахнула:
— Скажіть, будь ласка! Кішку жаліє. Треба спершу людей пожаліти. Одразу видно чоловіка… Не дам!
Сонька рішуче одрізала, і Кметь змовк. Він почував якусь безсилість і не мав охоти сваритися.
Кметь вийшов на вулицю і побрів на базар. Тільки по дорозі до базару він згадав, що йому вже порох не потрібний, і повернув до Кирпаня.
Біля воріт його зустрів сам Кирпань. Як і завше, він солоденько усміхався й мав такий вигляд, ніби запитував улесливо: „чи нема у вас табачку?» Але на цей раз в його очах була ще розгубленість: він дивився на Кметя так жалібно, як побите цуценя. Кирпань надто поспішно простяг руку.
Кметь поліз у кишеню по кисета й кинув:
— Зараз дістану!
— Ні, я здоровкаюсь, — сказав Кирпань, — ходім, братіку, до тебе!
