ліза. Потім ще раз подивився навкруги себе, і, коли упевнився, що ніхто його не бачив, крадькома пішов до цеху.
„Може, у ворота тепер вийти?“ — подумав він.
„Ні, краще не показуватись на очі“ — і попрямував до паркану.
Коли він проходив біля купи зваленого заліза, йому раптом здалося, що хтось збоку зашарудів. Він підвів голову й зупинився: ніде нікого не було й стояла тиша.
Але, коли він пішов далі, знову той же шум.
Кметь відчув, як по його спині покотився дріж і волосся зашаруділо на голові. Він поривався вже піти до резервуару, щоб забрати пакунок. Мовчазне залізо, що похмуро дивилось на нього з усіх кутків, сьогодні лякало його.
Та знову нікого ніде не було й стояла тиша. Кметь заспокоївся.
Нарешті він вийшов із цеху.
Було тепло. З луків дмухав жвавий вітрець, а на заході линяли останні смуги рожевого проміння.
На цей раз Кметь переліз через паркан більш удало. Він пішов туди, де маячив лісок. Ішов по драговині і в'язнув. Але що далі відходив од заводу, то краще почував себе. Завод гнітив його. Здавалось навіть, що тепер, після того, як він побував у заводі „не через ворота“, він у ворота більш ніколи не зайде.
