Христа на Голготу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.
… А музика така:
— на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
… І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ…
— Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але віолончеля бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів…
І знову гриміла зоря на далеких шляхах… — Хеопс-Хуфу!..
… — Льольо!
— Я.
— Ти слухаєш?
— Слухаю.
Француженка не втихала.
… І тоді ж, коли чуєш віолончелю мадам Фур'є, хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати иншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун
