… І раптом — здалось:
— в шумі трамваю хтось розплющив сантиментальні очі й скрикнув нечутно — в розпуці, в божевіллі — невідомо:
|
… — О, мій прекрасний загоризонтний краю! Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на забутих кварталах степові бур'яни. Вірю!.. Бо бачу — |
і Дафніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккачіо „Ameto“, а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню…
…І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озір! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…
|
|
ПУПИШКІН І МАМОЧКА
(Цей фрагмент вставлено,
мабуть, для контрасту)
… Товариш Оґре зиркнув у вікно.
— Хто це?
… Нуда, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тайгайського мосту до товаришки Оґре в такій справі: у справі сьогоднішньої пародії на „Лі-лю-лі“.
… — І справді: хіба таки поганий товариш Пупишкін?
