— Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Оґре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розсипини і, може, далекий Індійський океан, і, можливо — нарешті! — невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему „Лі-лю-лі“
… Товариш Оґре згадав Альошу й суворо спитав:
— Що ж тут смішного?
— Що тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Оґре!
Потім вискочила з трамваю й крикнула:
— До побачення, Оґре! До вечора! Буду і я на пародії… Хай живе Пупишкін — голова пролеткульту і його заступник — Мамочка! О-о, як стрінемо новий рік!.. До побачення, Оґре!
… Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову!
… І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям.
І здавалось, що тротуаром бредуть надхненні менестрелі. Здавалось…
