Тільки коли компанія з шумом улетіла в ліс і гулко залунала луна, Сайгор сказав:
— Ходім.
Пішли. З листяника чули чергову банальність. Кричав тип:
— Майне кляйне лібе медхен, іх лібе діх зер ґут.
Мадмуазель Арйон, очевидно, не знала жодної мови й плутала німецьку з французькою.
— Парле ву франсе?
— Уй! Уй! — кричав тип на ввесь ліс.
Ішли. На півдорозі до вілли бачили хлоп'яків-чабанів, бачили корів, що тріщали між дерев, продираючись на узлісся. Томилася вільха, безсило опустивши крила. А ввесь ліс жив якимсь невідомим життям. В'ялі літні мислі хмарою купчилися над головою, і було нерозгадано, таємно і прекрасно.
Григорій насвистував пісню, і від неї линула жура: і пісня, і бандитські буйні посвисти були також надзвичайні.
Сайгор уперше за все літо вибрався за город із стосів відношень, із димних кімнат засідань, з мітингових, ячейкових, — ових промов, дебатів, преній, дискусій. Перший раз за все літо дихав вільним чистим повітрям. І, мабуть, перший раз за довгі роки відчував якийсь радісний біль, якусь неясну тривогу. Біль тягнув кудись на невідомі шляхи, і від болю були невідомі шляхи. А навкруги гримав день і чути було — на сопілці — тоскно-радісний гімн життю.
