живуть і вмирають, як справжні епікурійці. Ця дорога ніколи не була для мене загадковою, і я знала, скільки мятежних людей пройшло нею. Це мене підбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох Комунарів і звернула в кривий завулок.
На цьому я й мусила б скінчити свою бліденьку історію, коли б не маленький деталь, що остаточно схарактеризує мого останнього бога.
Я прийшла на кватиру Кука, коли він іще спав. Я постукала. Він вийшов у кальсонах і став прохати в мене пробачення. Тоді я сказала, що нічого не маю проти. Він мене, звичайно, не зрозумів. Я сказала йому, в чому справа. Мовляв, я хочу віддатись йому, але… з умовою: він мусить негайно дістати мені посильного. Кук спершу не повірив мені — він, очевидно, боявся, щоб я його знову не обдурила. Але ранній час і моє бліде обличчя його переконали, що я не жартую. Він заметушився.
Тоді я зайшла в кімнату й сіла до столу. На конверті я написала: „Художникові Чаргарові“, а в листі прохала Чаргара спішно прийти до Кука (я дала й адресу), инакше я негайно віддамся діловодові. Я писала, що я й справді ще не виходила заміж і взагалі не думаю виходити. Але сьогодні вранці я хочу подарувати свою невинність. Коли він встигне — я дарю йому, не встигне — її забере діловод із малп'ячою фізіономією.
