— О, далекий! — знову скрикнула я і, як божевільна, вискочила з хатки, що на курячих ніжках.
І знову переді мною змертвілий порожній майдан і нічне темносинє небо. „Де ж він упав“? — думаю я. — Де ж цей геніяльний витвір у кепі?
Тоді я побачила: там, де впав він, замаячили три могили. І лежать у цих могилах у середньовічних капелюхах три витязі. І сказав перший:
— Морітурі те салютант!
|
|
… Я знову прокинулась. На чолі мені лежали краплі холодного поту. У вікно вже зазирав міський світанок. Я підвелась і наділа виступці. Якесь передчуття охопило всю мою істоту. Невідома сила потягла мене до дверей. Я в розпуці відчинила їх і побачила перед дверима закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навіть не скрикнула. Я тільки подумала тоді, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.
„Бідний, бідний товариш Бе!“ згадала я її теплу фразу.
Тоді я заперла двері й підійшла до ікони (перед нею жевріла лямпадка). Я спершу здивовано подивилась на образ „спасителя“, а потім суворо сказала:
— Ну, боженько! Чому ж ти не відчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна? Ну?
В кімнаті стояла півтемрява, і на неї поволі й обережно насувався міський світанок. Лямпадка
