Виходили на іскрясте шосе, в перломутер гарячого полудня. Утомно дрижали наливні поля, і перелітав димний легіт. Небо блякло; нечутно й зів'яло скрадалися полинялі сонячні дороги до незнайомих горизонтів, до туманово-бузкової маси.
На повороті почули останню міську пісню: трамвайна путь розлетілася в яри й раптом плавко спланувала півколом назад. На перепутті під зеленою мжичкою дерев дрімав парк: бюст Лассаля, стежки, алеї. Потім і він одійшов у бік. — Тоді знову іскрясте шосе й даль молодих лісів.
На двадцять кроків уперед ішли: мадмуазель Арйон (опереточна співачка з „Не ридай“) і дві баришні з редвидату: Тоня (так говорив студент) і, може, Дуня, може, Катя — невідомо: з нею ніхто не говорив. З ними: якийсь тип і студент — організатор вечора.
Вечір (музикально-вокально-танцевальний каламбур) на віллі „Зелений Гай“, сьогодні, „на
