І каже сестра крізь сльози:
— Яка ти чудна, Б'янко, хіба ця мисль і тебе тривожить?
Тоді починає колихатись хатка на курячих ніжках. Мене хилить. Я безумно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кімнаті домовина — така змертвіла тиша, і… раптом очі мої зупинились: вони найшли крапку.
— Морітурі те салютант! — скрикнула я, як римські гладіятори, що йдуть повз імператора на бій.
Але це було тільки передчуття. Навколо мовчазно, і лише цвіркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тоді я підходжу до вікна й бачу: на темносиньому фоні бездонного неба, над порожнім майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселі, в повітряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевільна фантастика, що я мимоволі відкинулась од вікна. Але — даремно: дика кішка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула і так м'яко, і так енергійно. І впало моє серце, і розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислі, де я бачила цей велетенський силует у кепі?
— О, далекий! — раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсікаючи темносині простори, летів на землю витвір геніяльного скульптора. Потім удар — і тиша.
