Тоді маестро Дантон пише. І його древній каламар, що з нього подають ножі дві сотні літ, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли він уперше взяв у руки перо й з тривогою вивів першу літеру. Це була „М“. Мисль? Милість? Мятеж? — не знає, але він думає, чи не була то Марія.
— Я тебе заклинаю, як індійський факір! — кричить Дон-Квізадо. — Я хочу пізнати твою душу, о матеріє! Невже ти, як панцерник, і сила моєї художньої інтуїції не найде дороги до твоєї темної душі?
Маестро Дантон усміхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квізадо змовк. Балаганчик заревів, загримів, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публікою й пропав за тиром…
|
|
— … Фу, чорт! яка нерозбериха! — скрикнула я й прокинулась.
За вікном стояла мертва ніч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в двері мені знову настирливо стукали. „Стукаєш? Ну, і стукай!.. — подумала я, і знову почала засинати. Тоді сниться мені другий сон.
На краю оселі, де праворуч порожній майдан і старовинна козацька церква, стоїть хатка на курячих ніжках. І хатка, мов казка, мов Пушкинська няня, як Гофман, як бризки Вайльда, як ночі, що тисяча їх і одна. Летять у ніч безшумно кажани. Кричить тривожно сич:
- Угу!
