Я стояла на колінах кілька годин, але я не почувала втоми.
Вже давно над городом стояла темрява. На башті годинник пробив два рази. Свіже повітря рвалось у мою кімнату й колихало вогненний язичок моєї лямпадки. Знову шаруділи в кладовій пацюки.
— Боженько! Мій милий, хороший боженько!
Я молилась так тепло, як тоді, в дитинстві, коли ми з мамою виходили з білого домика і йшли по темних провінціяльних садках зустрічати світле „воскресіння христа“.
Я простояла на колінах цілу ніч і тільки тоді підвелась, коли в кімнаті зовсім розвиднилось.
З того часу я кожного дня світила лямпадку й кожного дня ставала на коліна перед образом „спасителя“.
Иноді я молилась за товаришку Уляну, за сірооку журналістку і навіть за Кука. Чаргара я не згадувала, і не тому, що мені була злоба до нього, а просто тому, що він якось вилетів мені з голови. Він уже не існував для мене: його місце на мойому серці запосів образ „спасителя“.
Пройшла весна, прийшло знову гаряче літо. Я працювала в установі так акуратно, як раніш. Більше того: комуністи вважали мене за зразкового робітника. Тільки тепер я не вміла реготати й не вміла так смачно їсти шоколаду.
Колись я прийшла з роботи страшно стомленою й рано лягла спати. Уночі до мене хтось
