Вечоріло. Товаришка Уляна й досі роздмухувала самовар. Десь настирливо кричала сирена. І тоді я раптом відчула, що я вже не гідна далі тікати від себе.
— Отже журналістка пропонує мені поспішати? — сказала я. — Але куди поспішати? Що значить поспішати?.. Боже мій, що це зі мною робиться!
— Ага! тепер і „боже мій“! — подумала я.
І саме тоді мені раптом усе ясно стало. І справді: хіба я ввесь час не боролась із богом? Я хотіла своїми власними силами пізнати напівабстрактну даль. Але без „Нього“ (я пишу „Нього“, бо він і справді був мені тоді безвихідною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотіла пізнати даль без „Нього“, але він не міг мені пробачити цього.
— Так, — подумала я. — Це мені за нахабство.
Я підвелась із ліжка. Я ще ніколи не вірила в бога й тому обрушилась на нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тільки фанатики. Тоді я відчула потребу стати на коліна перед образом „спасителя“.
Я хутко пішла до дверей і вийшла в коридор. В кладовій товаришки Уляни я колись бачила стару ікону: її туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рішила взяти її відтіля й поставити в своїй кімнаті. „Але, як я зроблю це?“ Товаришка Уляна кладову завжди замикала, і мені треба було дістати ключ. Але тут же я згадала, що в кладовій
