— Ну, добре, — сказала я. — Припустім, що ти мене кохаєш, і припустім, що я обдурила тебе.
— Себ-то як? — не зрозумів мене Чаргар.
— А так, — спокійно сказала я. — Я й не думала виходити заміж. Це просто був жарт.
Він ураз одхилився від мене й захвилювався: мовляв, навіщо ці жарти? І потім, хто мені дав право так жартувати з ним? (Він так і сказав „хто мені дав право“). Тоді я вмить підвелася й засвітила електрику. Я стала напроти Чаргара й різко сказала:
— Що значить — „хто дав мені право“? Відкіля цей тон?
Він сидів блідий і мовчав. Мені знову прийшла мисль, що я прибільшую, що я зовсім не зрозуміла його (він, мовляв, просто не любить жартів у серйозні хвилини), що я зовсім даремно турбуюсь: Чаргар і не думав мене ображати. Я підійшла до нього й закинула свою руку на його шию.
— Милий мій, — сказала я, — не гнівайся! Я, їй-бо, проти волі образила тебе.
Він довгим і уважним поглядом подивився мені в очі. В ці хвилини мені буквально забило дух і бракувало повітря — так хвилювалась я. За один момент мені в голові пронеслось мільйон думок. Вони летіли, як блискавиці, наздоганяючи одна одну.
— Добре, я на тебе не гніваюсь! — сказав художник. — Але все-таки ти мені мусиш сказати: ти вийшла заміж, чи ні?
