Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
… Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку на шию своєї матери й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся. — Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. — Недалеко грохотали орудія.
… Я заложив руку в кешеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
„От дурень!“ — подумав я.
… Потім скинувся:
— де ж люди?
Ну-да, мені треба спішити до свого батальйону! — І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як щось мене зупинило.
Я здригнув і побіг до трупу матери.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. — Тьма.
І раптом чую:
— Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!
