що вона мусила стати на коліна. Я й сама не знала, що я така сильна жінка. Журналістка раптом заплакала. Тоді я поцілувала її в голову (пахло поганенькою пудрою) і посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я пішла додому.
Додому я йшла переулками, не поспішаючи. Легенька тривога раз-у-раз примушувала мене здригатись. На площі Повстання я зупинилася біля шоколадного кіоску й купила плитку міньйону.
Я прийшла за півтори години й сіла за стіл. Пам'ятаю, до мойого вікна підійшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидіти в альтанці. Мені не хотілось виходити з кімнати — і я сказала:
— Чи не холоднувато надворі?
— Що ви? — сказала товаришка.
Я не знала, що їй говорити й мусила вийти до альтанки. Ми сіли на стілець і почали розмовляти. З півгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потім між нами виникла така розмова:
— Ви вірите в судьбу? — спитала товаришка Уляна.
— Як би сказати вам… очевидно, не вірю.
— Знаєте, — сказала вона, — теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вірю. Власно, я і не маю права вірити (вона, очевидно, натякала на приналежність свою до партії), але от на практиці якось инакше виходить.
