— Чому я був холодний, ти мусиш догадатись, — усміхнувся він. — Цю зиму так почували себе всі хмурі люди города.
— Рішуче всі? — спитала я. — І комуністи, і радслужбовці, словом усі ті, хто не може помиритись із своїм оточенням?
— Рішуче всі! — знову усміхнувся він.
— Значить, і ти належиш до категорії хмурих людей?
Мені раптом прийшла мисль, що Чаргар в такому ж тяжкому становищі, як і я, і боліє моїми дрібненькими болями. Це припущення було таким несподіваним, що я зареготала. Зареготала не то від радости, що я зовсім не самотна в своїх терзаннях: їх, мовляв, не запобіг навіть великий художник, чи тому, що мені гірко стало на душі, бо ж мій кумір мусив при такому припущенні негайно полетіти із свого п'єдесталу.
— А що значить хмурі люди? — спитала я. — Як мені розуміти тебе?
— Я думаю, цей термін такий же старий, як і сам світ, — ухилився він од відповіди.
— А от я й не пам'ятаю, де я чула його.
Я збрехала, і Чаргар це помітив. Тоді він прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли він починав нервуватись. Я рішила не чіпати його, і далі ми поїхали мовчки.
З фаєтону ми вийшли верстов за десять від города. Ми наказали візникові чекати нас і пішли
