калачиком і запропонував трохи поблукати з ним. Я хотіла відмовитись, але згадала нашу вранішню розмову й пішла: я боялась, щоб він мене не запідозрив що до Чаргара.
— Ви, наприклад, не думаєте виходити заміж? — раптом спитав діловод і подивився мені в очі.
— Це мені подобається, — іронічно сказала я.
— Що вам подобається? — не зрозумів мене Кук.
— А от те, що ви з місця в кар'єр приступили до діла.
— З місця в кар'єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати.
Кук грав олив'яними очима й так піжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсі втілення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архівна фігура та ще й у великому городі.
Але довго тішитись із діловодом я, звичайно, не мала охоти, і в слідуючий момент він почав уже нервувати мене. Що-хвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян і шукала серед них художника. Я вже проклинала діловода й шукала зачіпки якось одійти від нього.
— Ервика! — раптом скрикнув Кук.
— Еврика! — поправила я його.
Він, мабуть, почервонів, бо йому заблищали очі. Кук одвернувся й змовк. Він був страшенно, самолюбивий, і всякий казус, подібний до „ервики“,
