За півгодини ми були вже в їдальні Каракадзе. Там ми зустріли молодого композитора. Я познайомилась (прізвища зараз не пам'ятаю). Композитор запропонував нам піти після обіду в зоологічний сад. Він запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекрасні екземпляри.
— Мене трохи дивує, — сказала я, — що композитор цікавиться зоологією.
— Це й справді трохи химерно, але в наш вік без природознавства не обійдешся.
Він це сказав із іронією. Але я її не зрозуміла.
— От тільки погано, що наш шановний Чаргар не цікавиться цією наукою.
— Правда? — спитала я, звертаючись до художника.
Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом підвівся й уклонився нам: мовляв, він забирає свою пропозицію назад, бо зовсім не хоче бути виновником семейної драми.
Коли композитор пішов, я звернулася до Чаргара:
— Чуєш, — сказала я, — він зовсім не сумнівається, що я вже твоя любовниця.
— А хіба тебе це дуже цікавить? — тим же рівним і холодним голосом сказав Чаргар.
— Коли б не цікавило, я б не говорила, — сказала я й зрозуміла, що між нами вже почалась якась внутрішня боротьба.
