— Тоді ти, може, дозволиш мені зайти до тебе завтра?
Чаргар нічого не відповів і заплющив очі. Обличчя йому було майже мертве — і я перелякалась. Якось одразу я усвідомила собі весь жах мого становища. Я ж така випадкова постать на життьовій дорозі славетного художника. Варто йому сказати „досить“ — і я вже його ніколи не побачу. „Ах, боже мій, — думала про себе, — яке нахабство. Хто мені дав право так поводитись із ним? Хіба він не розуміє, що мої цинічні пропозиції — це є тільки один із прийомів, що ними я намагаюсь вивести його на світло“.
Але „ахи“ („Ах! Ах!“) якось тихо прозвучали в моїй душі. Другий голос диявольськи нашіптував уже зовсім инше. Він говорив, що на життьовій дорозі художника я зовсім не випадкова постать. Хіба в мене не всі дані? Інтелектуально я досить розвинена людина, фізично мене вважають красунею, на моїм боці і молодість, і полова невинність. І потім, що значить „випадково“? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собі ціну.
— Словом, ти мені рекомендуєш не чіпати цього питання і мовчати? Я мовчу.
— Це краще! — Сказав він і раптом спитав: — Ти зі мною підеш обідати?
— Обідати? Який різкий перехід!.. — Але я все-таки погодилась, і ми вийшли на вулицю.
