Мене це раптом зірвало — і я сказала досить таки різко:
— Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тоді б ти теж саме сказав мені?
Він прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:
— Я не вмію кохати.
Його м'який приємний баритон якось загубився, і говорив він майже дитячим дискантом. Тоді перший раз мені прокинулось до нього щось подібне до огиди.
— Ну, добре, — сказала я. — Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мріяти про це не смію. Але дозволь мені кохати тебе.
Він знову дрібно засміявся, і, враз перетворившись, суворо промовив:
— Чи не час нам покинути цю розмову?
— Ти так гадаєш? — кинула я. — Ну, а коли б… я хотіла віддатись тобі… ти взяв би мене?
Ця остання фраза вирвалась мені якось зовсім несподівано.
До такого цинізму я ще ніколи не доходила, але тоді передчуття чогось надзвичайного, що раптом із страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далі.
— Може, про це сьогодні не будемо говорити? — холодно сказав Чаргар.
Він, як мені здалося, зробив наголос на „сьогодні“, і тому я спитала:
