Зате я відчував:
— там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
… Я здавив голову й ішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
|
|
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матери?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як в дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
— невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
… Але, може, це помилка?
Може, треба инакше зробити?
Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: errare humanum est. Чого ж
