Я пішла далі й чомусь зупинилась біля япанського кабачка: висів химерний ліхтар, і закликала автоматична япаночка.
Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лікоть. Я повернулась і побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблідла, бо він подивився на мене своїми прекрасними очима й промовив:
— Що з вами? Чого вам таке бліде обличчя?
Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю себе цілком добре. Він говорив, що він давно вже хоче бачити мене, але не знав моєї адреси.
— Хіба? — спитала я.
Він почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю підстави сумніватись. Він запевняє мене, що в останні дні він тільки й думав про те, як би зустрітися зі мною. Хіба це не його так зворушила моя „свята“ (він так і казав — „свята“) простота?
Чаргар іще щось говорив мені, але й цього було досить. Я з безмежною вдячністю подивилась на художника.
Ми пішли в підвал. Коли йшли по східцях, Чаргар узяв мене під руку. Нас зустрів вірмен. Я зареготала й спитала, чому ж називається япанський кабачок? Вірмен нічого не відповів і запрохав нас до окремого кабінету.
Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальній залі, де грав на скрипку циган і танцювала проститутка. Чаргар кинув циганові кілька срібних монет, і той заграв щось із „Корсара“.
