Хіба мало, думала я, зустрічав Чаргар на своєму шляху подібних мені жінок?
Колись я вийшла з установи й кілька годин блукала по городу. Блукала якось без ціли, а підійшла все ж таки до того місця, де ми розлучились із Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будівля синагоги, і над нею прорізав розірвані хмари ріжок молодика. Під ногами мені грали фіолетові тротуарні реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я повернулась і побачила сірооку журналістку.
— Добрий вечір, — сказала вона. — Нарешті я побачила тебе на вулиці. Я гадала, що ти взагалі нікуди не ходиш.
— Даремно, — сказала я. — Я майже кожного вечора буваю в міських садах.
— Скажіть, будь ласка! А я й не знала!
Потім вона говорила мені, що „в тихому болоті чорти водяться“, що… і т. д.
Я сказала, що „чорти“ тут зовсім не при чому, бо ходжу сама й навіть не маю знайомих мужчин. Сіроока журналістка поправила свій капелюшок і кинула:
— Що ж це — світова скорбота з'їдає твоє серце?.. Чи, може, інтелігентська самотність спокою не дає.
Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був це прояв справжнього обурення — я й досі не знаю. У всякому разі це цвіркання крізь зуби ніяк не
