— Ви маєте честь говорити зовсім не з дружиною діловода, — сказала я й зареготала.
Кілька хвилин надзвичайного внутрішнього напруження розірвались у напівістеричному реготі. Я реготала якось зовсім не до речи (очевидно, хміль заохочував), але Чаргар і натяку не подавав, що він може мене вважати за дурочку. Потім художник іще раз уважно подивився на мене й сказав:
— Я, знаєте, і не припускав, щоб у нашому городі були такі прекрасні женщини.
— Хіба? — спитала я й знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тілу.
Потім я нічого иншого не придумала, як сказати той же комплімент і Чаргарові. Він усміхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушеність. Мовляв, у наш брехливий вік це велика рідкість і, коли хочете, навіть моветон. Був він стрункий, із добре виголеним смуглявим обличчям, у простій толстовці й без усяких претенсій на якусь оригінальність. Але він увесь час якось розгублено дивився.
Тоді почало вечоріти, і, коли звечоріло, на вуличному екрані застрочила вечірня газета. Небо посиніло. Діловод хропів. Я покликала візницю, записала його номер, сказала номер кватири Кука, — і візниця повіз діловода додому. Все це я робила, не оглядаючись. Але серце мені так хутко билось, що я певна була — художник стоїть десь іззаду й чекає мене.
